Тіні забутих предків. Михайло Коцюбинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ мні, мій миленький,

      Два рази на днину,

      А я тебе ізгадаю

      Сім раз на годину.

      — Ізгадаєш?

      — Ізгадаю, Марічко.

      — Нічьо! — потішала вона його. — Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити. Вилізу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай… Може, почую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тоту бачить Іванко…

      Тільки співати залишу…

      — Чьому? Співай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну.

      Але вона тільки сумно головою хитала.

      Співаночки мої милі,

      Де я вас подію?

      Хіба я вас, співаночки,

      Горами посію, 

      — стиха обізвалась до нього Марічка.

      Гой ви мете, співаночки,

      Горами співати,

      Я си буду, молоденька,

      Сльозами вмивати.

      Марічка зітхнула і ще сумніше додала:

      Ой як буде добра доля,

      Я вас позбираю,

      А як буде лиха доля,

      Я вас занехаю…

      — Отак і мені… Може, і занехаю…

      Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори співанками своїми, що їх співають ліси й сіножаті, груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце… Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля…

      ***

      Теплим весняним ранком Іван ішов в полонину. Ліси ще дихали холодками, гірські води шуміли на скоках, а плай радісно підіймався угору поміж воринням. Хоч йому тяжко було покидати Марічку, а проте сонце і та шумлива зелена воля, що підпирала верхами небо, вливали в нього бадьорість. Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос:

      — Слава Ісусу!

      — Навіки слава.

      По далеких горбах самотіли тихі гуцульські оседки, вишневі од смерекового диму, яким прокурились, гострі дашки оборогів[11] з запашним сіном, а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем. Переходячи потік за потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалась часом дзвінком корова або білиця сипала вниз під смереку об’їдки шишок, Іван підіймався все вище. Сонце починало пекти, і кам’яниста доріжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися рідше. Черемош простягся в долині, як срібна нитка, і шум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сіножатям, м’яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоної грані або блідим вінком невістульки. Вниз западалися боки гори у глибокі чорні ізвори, звідки родились холодні потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог маржини — «вуйко». Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до неї, коли знаходив потік, той холодний кришталь, СКАЧАТЬ