Невольник. Тарас Шевченко

Чтение книги онлайн.

      Мені її, і зажурюся,

      І перед нею помолюся,

      Мов перед образом святим

      Тієї матері святої,

      Що в мир наш Бога принесла…

       Тепер їй любо, любо жити.

      Вона серед ночí встає,

      І стереже добро своє,

      І дожидає того світу,

      Щоб знов на його надивитись,

      Наговоритись. – Це моє!

      Моє! – І дивиться на його,

      І молиться за його Богу,

      І йде на улицю гулять

      Гордіше самої цариці.

      Щоб людям, бачте, показать

      Своє добро. – А подивіться!

      Моє найкраще над всіми! —

      І ненароком інший гляне.

      Весела, рада, Боже мій!

      Несе додому свого Йвана.

      І їй здається, все село

      Весь день дивилося на його,

      Що тілько й дива там було,

      А більше не було нічого.

      Щасливая!..

      Літа минають.

      Потроху діти виростають,

      І виросли, і розійшлись

      На заробітки, в москалі.

      І ти осталася, небого.

      І не осталося нікого

      З тобою дома. Наготи

      Старої нічим одягти

      І витопить зимою хату.

      А ти нездужаєш і встати,

      Щоб хоч огонь той розвести.

      В холодній молишся оселі

      За їх, за діточок.

      * * *

      * * *