Сповідь з того світу. Ярослав Яріш

Чтение книги онлайн.

      Він пригорнув мене до себе і поцілував у чоло.

      – Ну тебе, перестань. Не думай про погане.

      Ми й далі лежали собі на нашому ліжку поверх покривал, я притулилася до чоловіка, не соромлячись свого голого тіла. Чомусь не спалося, хоча вже було під ранок. Він також не спав. У мене було враження, що невдовзі щось має статися. Узагалі, через ті всі події з непідписанням асоціації якась туга витала у повітрі і клубочилася все більше й більше. Іван рвався до Києва. Може, через те моє серце так билося – тривога задавала йому ритм. Але ні. Тут щось інше. Мене раптом охопило відчуття дежавю так, що серце почало стискатися від якогось страшного передчуття. Зараз. Вже от-от! Три, два, один…

      Раптом задзвонив Іванів телефон. Ми стрепенулися, перезирнулись: хто б став дзвонити о п’ятій ночі? Іван дотягнувся і взяв слухавку.

      «Східняк? Дивно», – подумав, а у мобілку мовив:

      – Слухаю.

      Я лежала поруч, тому добре чула їхню розмову.

      – Що, спиш?

      – Так ніч же… – розгублено відповів Іван.

      – Тоді увімкни телевізор…

      У телефоні стихло. Іван був уже в штанах, вхопив пульт від телевізора, натиснув. Ми враз закам’яніли, прикипівши очима до екрана.

      – Господи Боже! – вирвалося в мого чоловіка. – Не може того бути!

      У телевізорі озброєні беркутівці били студентів. Диктор говорив щось про розгін, але в мене виникло відчуття, що тих дітей хочуть не розігнати, а просто «поламати»! Спецназівці оточили їх, мов звірину, і били так, ніби то не підлітки-студенти з синьо-жовтими прапорами, а небезпечні рецидивісти, що затіяли бунт на зоні!

      – За що?! – крикнув якийсь хлопчина перед тим, як їх скинули із підніжжя стели.

      – За що? – повторював безперестанку і мій Іван.

      Дітей же били, били і били. Всюди кров, розбиті голови і побиті камери журналістів. Ми з жахом вдивлялися у цю екзекуцію, слухали коментарі телевізійників.

      – Перед початком зачистки зник мобільний зв’язок. Силовиками були застосовані газ та вибухові пакети…

      – За що? – знову вирвалося в Івана.

      Мій чоловік залишився стояти, стискаючи пульт від телевізора в руці. Він наче закам’янів. Жодна жилка не здригнулася на його обличчі, кулаки мимоволі стиснулися. Він зблід. Я підвелася, прикриваючи груди коцом. Ми подивилися одне на одного: Івана зараз не могла спинити жодна сила. Він мовчки взяв у руки телефон, я ж кинулася вдягатись.

      – Я виїжджаю на Київ.

      – Я поїду з тобою: самого не пущу!

      Східняк був товаришем мого Івана іще з часів їхньої служби в армії. Мешкав він у Харкові і працював у МВС.

      – Що це таке було? – запитав Іван.

      – Дідько його знає, – відповів Східняк. – Схоже, наш Вітьок зовсім злетів з котушок.

      – Ти щось знаєш?

      – Навіть якби і знав – не телефонна розмова.

      – Я їду до Києва. Ти зі мною, брате? – запитав Іван.

      На тому кінці мить помовчали, тоді СКАЧАТЬ