Сповідь з того світу. Ярослав Яріш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Я бачила тебе там, на тій галявині… Про що ти говорив із ними?

      – Ми заклалися…

      – Хіба ж таке буває?

      Ангел не відповів.

      – І що ж ти поставив на кон? – знову спитала я.

      – Своє життя, – чесно зізнався Михайло. – Тому мені дуже хочеться, аби ти перемогла…

      – Я спробую тебе не розчарувати. Піду до кінця, – відповіла я тихо.

      Михайло поглянув на мене.

      – Ну, як хочеш. Тільки не кажи потім, що ми тебе не попереджали. І приходити тобі на виручку так, як сьогодні, я завжди не зможу – шануйся ліпше.

      – Дякую тобі, – сказала я. – Піду. Можеш не проводжати.

      Я рушила знайомим уже коридором і на роздоріжжі звернула праворуч. Це був початок моєї довгої дороги, довжиною у тринадцять століть.

      Розділ 13

      Сьогодення

      Пан Михайло чудово розумів, що органи не будуть зі шкури пнутися, аби розібратися в цій справі, хоча спочатку всі вони дружно імітували бурхливу діяльність. Не те що Городок – ціла область шуміла про замах на Івана: ширилися чутки, журналісти вибудовували усілякі версії, найчастіше висмоктані з пальця. Під цим тиском громадськості обласна прокуратура кинула усі сили, аби закрити справу. Не розслідувати, а таки закрити! По гарячих слідах полапали перших-ліпших місцевих наркоманів-гопників і повішали на них усіх собак. Якби не Михайло – засіли б хлопці надовго.

      Тим часом Іван був у комі, стан його лишався критичним…

      Після того як Михайло втрутився в розслідування, слідчий Недоля його зненавидів усім серцем. Хоча, якщо розібратися, він мав би бути вдячним за все, що Михайло робить, фактично взявши розслідування на себе. У майора був колосальний досвід роботи, а найголовніше – бажання розібратися. Пішли й перші результати: дівчата з «Княжого двору» впізнали «ДПСника», якого зафіксувала Іванова веб-камера. Виявилося, що ці четверо виродків перед самим нападом сиділи собі у ресторані і їли борщ з пельменями! Офіціантки їх не знали – не тутешні козаки, але машину запам’ятали – вишневу «дев’ятку».

      Пан Михайло був уже під прокуратурою, аби побалакати зі слідчим, «пробити» номери машини по обласній базі. Недолі іще не було на місці, тож Михайло сидів у своїй старезній «Ниві», вкотре переглядав запис на планшеті. Ось Марія дзвонить до нього, тоді мінівен рве з місця… А за деякий час жінка повертається до машини, бере звідти портфель і передає якомусь хмирю, котрого в темряві не видно…

      Що ж могло бути таке цінне у тому портфелі? Зазвичай, гроші носять у гаманці. Хоча, якщо багато… Може, Іван віз комусь взятку? Ні, він ніколи не був хабарником і не давав принципово нікому. Певно, там були якісь важливі папери. Добре, тоді чого «майданна бухгалтерія» із зеленої папочки не були в тій течці, а у Маріїній сумочці?

      Багато у пана Михайла було запитань, а от з відповідями не дуже густо. Та нічого, слідство покаже.

      Михайло СКАЧАТЬ