Сліди на піску. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ серед зір, задерши роги, плив по небу молодий серпик місяця; схил протилежного берега каньйону стрімко спинався до підніжжя чорногорських верхів, де стугоніли старі ялиці й смереки, а тут, серед вологості, росли вільхи, клени, буки, вони вузлуватими кореневищами увіп’ялися в берег, немов велетенські орли пазурами, оберігаючи ріку від зсувів; високий берег щораз, то більше занурювався в сутінки, ріка вже ледь блищала переді мною, й чутно було лише її мирну розмову з камінням, що подекуди іклами випиналося з води; те жебоніння Пруту почало мене заколисувати, я врешті міцно задрімав і прокинувся раптом від несподіваного гуркоту грому. Глянув на небо, й заспокоїли мене тихі зорі й серпик місяця – ніщо не віщувало негоди, і я подумав, що грім мені приснився: над горами панувала така тиша, що чутно було глибоке дихання дітей в наметі.

      Тиша була важка, безшелесна, глуха – такої тиші я ще ніколи не відчував, і подумалось мені, що надмірність завше небезпечна: перечулене кохання часто закінчується розлукою, гіпертрофована запопадливість тхне підлабузництвом, перехвалювання таїть у собі фальш, а надмірна тиша провіщає вибух.

      І він пролунав. Тепер я втямив, що гуркіт грому зовсім мені не снився; глянув на захід і побачив, як із сідловини між Говерлою і Попом Іваном, де мертвіє Несамовите озеро, стрімко піднімається в небо кудлата чорна хмара, туча розчіхрувалася, шматувалась й поглинала зорі; одночасно з північного й південного обріїв почала виростати синява, я оглянувся на схід і побачив блідо-льодову плахту, що добиралася до місяця, – на небесах назрівала непримиренна битва Чорнобога з Білобогом, і я згадав, що те неминуче побоїще спровокував я сам, знехтувавши прадідівським забобоном. Стоячи з дітьми над Несамовитим озером, я вчинив те, що заборонялося: немов пустотливий хлопчисько, шпурнув в озеро каменем й почув тоді зловісне булькотіння, ніби той камінь занурився не у воду, а в магму; згодом з глибини піднялася на поверхню куля болотного газу й розірвалася, мов петарда; я тепер спімнув про це, і мене пройняло каяття за провину перед таємничими силами гір – і ось вони мстяться: на світ упала пітьма, котру прострілювали перехресні блискавки, й нарешті в самому зеніті з глухим зловісним лускотом розкришився грім. Непримиренні володарі гір, Чорний і Білий боги зчепилися у лютому двобої, в небі почалася битва не на життя, а на смерть, і першою жертвою мав пасти я зі своїми малими дітьми.

      Мене пройняв несусвітній жах. Поблизу не було жодного житла: ворохтянські будинки блимали світелками вікон на віддалі доброї години ходу, намет стояв на вузькому зарінку біля самої води, а я добре знав, як скаженіє під час хмаролому гірська річка, як стрімко котить вона двометровий вал і змітає все на своєму шляху; я міг перебратися з дітьми на берег каньйону, але й там ми не врятувались би від холодної зливи та граду, і мені не залишалося нічого більше, як молитися.

      Я з перестраху вимовляв замість «отченашу» слова заклинання, яке записав колись від мольфара Івана, що мешкав на околиці мого Трача; в СКАЧАТЬ