Срібне молоко. Валерій Шевчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ доти його не добачали ані Петро, ані його дочка, ані сам пан дяк Григорій Комарницький, котрий стежив за тим печальним дійством із ґанку троянівської школи, – отак, ніби із землі вигулькнув, кинувся до цебра, що стояв у кутку, зачерпнув горнятком і прискочив до Катерини. Дівка води напилася, і це допомогло, бо лице перестало корчитися, а сльози литись, очевидно, треба було часу, щоб та вода перетворилась на сльози, а випите раніше вже виплакала, отож личко її налилося червінцем, але не кривилося:

      – Скажу так як є, панове врядні, ще й можу поклястися на Святому Письмі, – мовила трохи приглушеним голосом, – що моєї вини в народженні цього байстрючка нема, бо мене звів і обезчестив отой обіясник, дяк Григорій Комарницький.

      – Узяв тебе силою? – спитав пан возний.

      Личко Катерини запаленіло більше, а очі зблиснули іскрами, ніби хтось там кресав кремінцем вогню.

      – Не брехатиму, панове врядні, – сказала цього разу дзвінко Катерина, – не силою, але щось мені спричинив, бо не могла йому опиратися. Так міркую, що зачарував мене – ніколи мені не подобався та й не залицявся.

      Пан возний значуще перезирнулися із паном писарем.

      – Отже, хочете завести справу на очарування? – спитав пан возний. – Коли так, то чи відаєш за ним інші випадки чарівництва?

      – Тільки те, що складав кощунницькі пісеньки та студні вірші, – втрутився Петро Сахнюк. – Але що він чарівник, усі відають.

      – З чого таке звідали? – запитав возний. Тоді Петро знову озирнувся, ніби чогось остерігаючись, і тихо сказав:

      – Він, панове врядні… як це сказати… ну, таке чинить, чого не втне ніхто.

      – Що саме? – спитав пан возний.

      – Він, панове врядні… скажи ти, дочко, бо не ляга на вуста таке скаредне.

      – Еге ж, – спокійно обізвалася Катерина. – Коли курить люльку, панове врядні, то пускає дим вухами й очима.

      У покої зависла негнучка тиша, пан возний знову перезирнувся із писарем.

      – Достеменне це знаєш? – зчудовано згукнув пан возний.

      – Та це, панове врядні, всі знають, – твердо повів Петро Сахнюк. – Можете попитати в наших людей.

      – Гаразд, – мовив пан возний. – А чому, дівко, не зголосила того раніше, після очарування?

      – Боялася, – спокійно сказала Катерина. – Бо ще б які вроки навів. Думала спершу, минеться, а воно й не ми-ну-ло-ся! – і вона знову заридала, розсипаючи щедрі сльози; очевидячки, та вода, якої напилася, в ній перебродила.

      – А коли пізнала, що не минулося, чому не зголосила? – запитав пан возний.

      Але Катерина знову не могла говорити. Водила розтуленим ротом, стуляла його, однак слова не виходили, сльози ж щедро лились.

      – Дай-но їй ще напитися, – наказав пан возний.

      – Не треба! – мовив залізно Петро Сахнюк. – Скажу я! Вона нам із матір'ю тоді відкрилися, але я сказав перечекати.

      – Чому?

      – Бачите, панове врядні, таки боялися, – сказав Петро. – Бо, може, СКАЧАТЬ