Артишоки. Олена Пчілка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ хто не Личин артишоків, з певністю знає одно: що артишоки якась панська річ. Ну, то як же таки признатись, що навіть і тямку про неї не маєш, коли навіть Меджі згадує про сю потраву, подавану в її аристократичній господі!..

      Отже, послухайте, що було з оцими самими артишоками в одній, теж панській, господі.

      Одначе перше треба вам знати, яка то була господа і які то були пани. Господа була сільська, але суто панська, і була вона дуже гарна, поки фортуна – ота пані над нами – не справила її властителям, панам Свойським, лихого жарту, дуже похожого на руйнацію всього маєтку: ще татко пані Свойської заставив його в земельному банку, а муж пані ще облагородив маєток, перезастановивши його в дворянському банку. Правда, після сієї операції дом панів Свойських справді більше облагородився: пан покрив його залізною покрівлею і дав зверху дуже штучні комини, а пані купила нові коври і, для нового каміна в світлиці, дуже штучний бронзовий годинник з середньовіковими лицарями і з генієм часу на вершку. Одначе той геній щось-то не дуже поблагословив оселю панів Свойських, вона ще більше опускалась: будинок облупився самим непанським способом[1]. Муровані стовпці в брамі почали розвалюватись, і над всім дворищем немов повилося якесь павутиння упадку… Навіть бур'яни почали рости там, де їм зовсім не подобало уявлятись[2]. Одним словом, хто знав оселю тую колись, той, їдучи тепер шляхом повз неї, говорив тільки: «Овва!..»

      Звичайно, все те можна було б знов опорядити, якби гроші. Ба! Якби гроші! В тім-то й сила, що їх не було.

      Одначе в домі панів Свойських був ще свого роду капітал, і, як вони сподівалися, значний капітал: то була їх красавиця дочка, панна Олімпіада.

      Хоть се таке діло, що ще до себе требує капіталу, одначе різно буває: часом можна зробити дуже щасливий фінансовий зворот – навіть для цілої фамілії,– зручно знайшовши доброго купця на такі брівки, такі устонька і такий, мовляла мама, Чисто гречеський носик, який мала панна Олімпіада Аркадіївна. Таку вроду просто-таки можна було вважать за скритий капітал.

      І вся фамілія так і вважала. Коли ж не сватали панну Олімпію багаті женихи, то причину сьому сі бачили тільки в тім, що таких женихів не було зовсім. «Де тепер ті багаті женихи? – говорила мама. – Все бог знає що!» І правда, все або дрібнота, або хоть і пани з добрих фамілій, але такі, що насилу самі держалися на тих «облагороджених» маєтках.

      Так-то вже судилося панні Олімпії вродитися з такою гарною вродою в такі кепські часи!

      Аж ось уявився – і навіть в близькому сусідстві панів Свойських – один обиватель, що його прямо-таки можна було назвати багатим женихом. Був він родом із Московської губернії, син багатого купця; батько одділив йому капітал, і на той капітал куплено було з торгів «імініє», що належало якраз дядькові пані Свойської, Євграфу Петровичу. Бідний Євграф Петрович! Які бенкети справляв він колись, які виїзди. Виїздом зветься в тих наших полтавських сторонах, разом – екіпаж, коні і візниця[3] мав! А тепер довелося жить з ласки у зятя… На місто ж Євграфа Петровича оселився Хомутовников. Так, іменно так звався новий господар: Степан Кузьмич Хомутовников… Пані Свойська аж перепитала з жахом: «Як?! Хомутовников?!» – почувши вперше ім'я нового сусіди.

      Тим часом новий господар порядкував собі в купленому маєтку. Був він хлопець ще молодий, але статечний; правда, «звізд з неба не хватав»[4], а все ж управлятися з маєтком міг він доволі добре, тим більше, що мав при собі сивобородого помічника – земляка; земляк той не тільки радив йому, як вигідніше збирати й продавати свій хліб, а ще й скуповувати чужий; капітал же до того мався, і зносини купецькі були теж.

      Молодий Хомутовников жив тихенько, великих знакомостів з сусідами панами не заводив. Та, правду сказавши, не така-то в його була й подоба, щоб уявлятися в панських салонах: хоч був він собі хлопець здоровий, «ражий детина», але ж іменно та плебейська червоність лиця, та пелехата голова, та дебелість і незугарність, та несквапність і в розмові – не для салонів було те все!.. Отже, Хомутовников немовби сам почував свою нездарність і, як говорили пани, «знав своє місце», а коли й доводилось йому бувати між людьми, то поводився тихо, навіть соромливо.

      Говорили, що як приїхав він торгувати у Графовича пшеницю, то пан, дивлячись на його подобу та слухаючи його «да-с, точно-с», «нет-с, не сходно», подумав, що то тільки прикажчик з економії; аж уже як хлопчина виложив із свого череватого гаманця скілька тисяч та виписав помалу на папері, під умовою, Степан Хомутовников, тоді тільки Графович попросив його сідати і навіть подав руку на прощання, а то не зважався навіть і в кабінеті сажати його, не то що вести в салон! І оцей-то купчик, Степан Хомутовников, уявився тим фігуральним купцем, якого сподівалися на свій дорогий скарб, красавицю Олімпію, пани Свойські!.. Чи се можливо?! Що сказала б покійниця бабуня Александра Львівна Милорадова, якби були дожила до сього часу? Та що скаже й тепер тіточкаа Ольга Николаївна Дудулій, як почує, що Лімпочка засватана СКАЧАТЬ