Хмари. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Я хочу, щоб моя жінка танцювала, як баядерка, співала пісень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою. На далекім Сході, на гарячому березі Середземного моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собі такі чорні очі, таку палку любов, що не схоче мені акафістів читати.

      – А буде в магазині сидіть й тютюном торгувать, – обізвався Дашкович.

      – Нехай торгує! але вона буде моїм коханням, моєю щирою душею! – говорив палкий грек, облитий світом місяця. Його очі блищали іскрами проти місяця; червоні губи й рум'янець на щоках розгорілись. В такім запалі він був і справді трохи схожий на героя «Iліади», а не на крамаря.

      – Куди-то оце нас порозсилають, як ми скінчимо курс, – промовив Дашкович.

      – Я зостанусь тут, у Києві, – одрізав Воздвиженський.

      – А в Тулу не хочеш? – крикнули усі.

      – Не хочу! – одказав Воздвиженський.

      – Але ж там гарно! – промовили усі, сміючись.

      – То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Україні, і в Києві; і оженюсь тут! – додав Воздвиженський. – А ти, хохле, катай до Тули!

      – Розкажи батькові своєму! – одказав Дашкович. – Я за гріхи не поїду в твою Тулу. Я не покину України нізащо в світі!

      I знов розмова натрапила на переднішу тему: знов молоді хлопці заговорили про молодих дівчат. Місяць ще ясніше виливав всю силу свого проміння. Густа тінь під липами ще гірше ворушила думи й фантазію. Далека голосна пісня з гори Кисилівки, ще далі пісня з гори Щекавики знов викликали охоту до співу. Дашкович почав тихесенько «Гриця», а Воздвиженський і незчувся, як став йому вторувать. I знов тиха пісня, як шелест листу, пішла по монастирі. Під самою церквою спало на землі покотом кілька сотень богомольців з усієї України. Вони спросоння почули пісню, підводили голови й дивувались, що серед монастиря співає хтось сільську пісню, ніби в селі на вулиці.

      На темних алеях зачорніла чорною хмарою висока чернеча постать. Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка.

      Студенти зачули ректора й побігли до корпусу. Там уже дзвонив дзвоник на молитву.

      I довго ще після молитви, сидячи перед одчиненим вікном, дивився Дашкович на сонний, тихий Київ, на високі гори, де блищали золоті верхи Михайлівського монастиря, де на шпилі висів собор, Андріївський, а попід горою зеленіли садки, біліли стіни будинків. Йому хотілось одного – не покинуть Києва, а другого – знайти тиху, добру, як голубка, і співучу жінку.

      Вже усі в номері полягали спать. В великі вікна світив місяць. В хаті стало тихо; усі засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь і закричав: «Дашковичу! Чи ти спиш!?»

      – Якого ти нечистого не даєш спать! – обізвався спросоння Дашкович.

      – Чи тобі нічого не снилось?

      – А тобі вже встигло й присниться?

      – Вже! Мені снилась моя будуща жінка, – промовив Воздвиженський хрипким заспаним голосом.

      – Якою ж вона тобі снилась? Чи таким бовдуром, як і ти? – СКАЧАТЬ