Хмари. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

      – Так що, що ректор! Велике горе – ректор! – кричав басом Воздвиженський так голосно, що якби ректор гуляв навіть у своєму садку в той час, то почув би його баса через улицю.

      – Хто то ходить у моїм садку? Чого вам там треба? – гукав Сухобрус.

      – Та свої! – обізвались студенти.

      – Хто такі – свої? – спитав Сухобрус.

      – Не питай, бо старий будеш! – промовив Дашкович не дуже тверезим голосом.

      Сухобрус по голосі догадався, що хтось ненароком заскочив у його садок; одначе була тоді неділя.

      – Та виходьте, не бійтесь! Я вас виведу на вулицю, – запрошував їх Сухобрус.

      – Еге, так і вийдемо оце! Щоб ви нас повигонили, отець ректор! – обізвався Дашкович.

      – Та я не ректор! Я Сухобрус! – говорив Сухобрус, сміючись. Він догадавсь, що то були студенти. Марта й Степанида повиходили з хати й сміялись.

      – Коли ви Сухобрус, то ми й вийдемо. – I вони справді вийшли обидва й наблизились до Сухобруса.

      – Еге, паничі, мабуть, не потрапили через братську стіну та зайшли до Сухобруса в гості. Просимо ж до господи! Будьте в мене гістьми, коли зайшли до моєї оселі, хоч і поневолі.

      Дуже чудна й несподівана притичина протверезила студентів. Вони почали прохать вибачення, просили вважити на їх студентське життя. Сухобрус втішав, просив не тривожиться. Він казав, що сам бачив не раз, як студенти цілою купою плигали через братську стіну, і вважав те за звичайну річ.

      Марта й Степанида притаїлись за кущами рожі в той час, як батько повів студентів до світлиці. Вони пішли слідком за ними, дуже цікаві подивиться, які то студенти: вони знали на вид сливе кожного.

      Сухобрус звелів подати до світлиці світло й запросив їх у хату. Студенти переступили поріг незнайомого дому й побачили у вічі незнайомого чоловіка. Чиста велика світлиця, з поодчиненими вікнами, дуже добре освічена, свіжа, од повітря ночі, повна пахощів резеди, зовсім вигнала їм хміль з голови, їм стало сором й совісно; вони почали рекомендуваться.

      – Нічого, нічого – те! Бог з вами! Чи я ж кому розкажу, чи що? Ніхто в академії не знатиме про те, – так втішав їх хазяїн. – Прошу ж сідати в моїй господі. А от і мої дочки. Це старша, Марта Сидорівна, а це менша, Степанида Сидорівна! Я вас добре знаю, бо ви півчі.

      У світлицю ввійшли обидві дочки, високі, рівні, чорняві, в тих самих білих сукнях, у котрих вони гуляли в Царськім садку. Студенти зараз їх упізнали, а вони студентів. Студенти почали рекомендуваться й червоніли, невважаючи на хміль у голові.

      – А ми сьогодні бачили вас у садку, – загримів басом Воздвиженський. Панни хотіли сказати, що й ми, мов, вас бачили, але не сказали.

      – О, ми сьогодні дуже довго гуляли в Царському садку, а оце й досі гуляли ще у своєму садку, – обізвалась Марта Сидорівна.

      – Яка гарна погода сьогодні, – ледве промовив Дашкович.

      – Дуже добра погода! – обізвалась Степанида.

      – Зрання СКАЧАТЬ