Царівна. Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Стюарт. Ха-ха-ха! Але вони мали, певно, більше крові в лиці й не мали рудого волосся… Воно тобі все не поможе! – просичала врешті явно. – Один кадриль дасться тобі взнаки, а може, не будеш його й зовсім гуляти[15]. Ми ж прецінь знаємо, що за тобою молоді хлопці не дуже рвуться. А ти так зараз впадаєш в очі, коли не гуляєш… Ти така велика – і ми мусимо за тебе встилатися!

      Мені ударила кров в лице.

      – На чиє бажання йду я? – спитала я.

      – Розуміється, що на бажання тітки й вуйка! Вони мають з тобою добрі заміри: та лише ти, бач, якась така нещасна!

      Я усміхнулася гірким сміхом.

      Угадала!..

      Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволі відразу Зониного свояка, чи як його там звуть, Орядина. Він стояв при дверях салону з кількома панами й розмовляв. Переходячи попри його, я почула його погляд на собі. Опісля ми гляділи посполу на себе. Його погляд вражав мене, а, як мені здається, мій його. Ми мовби боялися себе. Він гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та Леною. Вони обі були нерозлучимі. Його лице смагляве, пригадує тип полудневий. Раз здавалося мені, що мушу доконче обернутися; обернувшись, стрітилася з його поглядом. Перелякана тим, відвернула я очі в противну сторону зали, зворушена чудним чуттям.

      Помимо музики й танців, помимо бесіди з різними знайомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глибині серця немов боліло мене, що він не зблизився до мене ані одним кроком.

      – Які ви нині гарні! – сказала мені раз тихесенько панна Марія. – Наче та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такі втомлені й сумні? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що тужите за кимсь.

      Вона всміхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима.

      – Мені всі байдужі, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита.

      – А з ним гуляли ви? – спитала нараз живо, мов пригадувала собі щось.

      – З ким?

      – З Орядином.

      – Ні.

      – Ах! Так пождіть, я познайомлю вас з ним зараз. – Вона й встала, щоби підійти до його. Він саме в цій хвилі стояв нахилений до Зоні і слухав уважно, що вона йому говорила.

      – Панно Маріє, ні! – кликнула я стиха. Вона подивилася зчудована на мене.

      – Оставте, прошу! – просила я її з притиском. Вона дивилася через хвилину мовчки на мене.

      – Які ви горді! – відповіла опісля. – Ви хотіли би, щоби він сам прийшов?

      – Сам.

      – Але ж бо ви не знаєте, який він не раз несміливий.

      – Я не знаю, але дайте спокій!

      І вона дала спокій, він не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволення…

* * *

      Я дивлюся кождим разом за ним, коли переходить попри наш дім. А йде він звичайно між п’ятою й шостою вечором. Недавно казала тітка відчинити одно фронтове вікно; я відчиняю, а він наче з землі виріс – надійшов! Як же я сполохалася! СКАЧАТЬ