Сині етюди. Микола Хвильовий

Чтение книги онлайн.

      – Та що це ви, Юрко! Невже ми в черниці приписалися? Хіба таки Троцький не п'є?

      Він хотів сказати, що не п'є, але подумав, що йому однаковісінько не повірять: «він же з ним не живе».

      …Вийшли в садок, горіли зорі, текли потоки, зоряні: аероліти.

      …Випили небагато[48] і закінчили. Говорили.

      – …От тепер і я скажу: подавай мені більшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй.

      Наталка сіла біля Остапа.

      – Що в п'яного на язиці, то у тверезого на думці. Товаришу Юрко, запишіть його в ячейку.

      Наталка говорила щиро, і обличчя її було світле, як винне повітря восени – ранньої.

      …Над заводом знову думало небо – темно, недосяжно.

      Секретар сказав:

      – Плюю на всіх і вся. Моя власть, і баста!

      Його спитали:

      – А я?

      – І твоя.

      – А я?

      – І твоя.

      Наталка взяла за руку Юрка:

      – І їхня?

      Всі подивились і подумали, а секретар кинув:

      – Це гість.

      А Остап п'яно й нахабно засміявся:

      – Це той, як його… як ото мітинг був… – попутчик. Ха… ха…

      Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив:

      – Нічого, хоч попутчик, зате дорогий, – і похлопав Юрка по спині.

      …Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик.

      Сьогодні возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.

      …Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади.

      «…Попутчик… так…»

      Бантини, бетонні крокви й залізне, кам'яне – ми. Ми – король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.

      «Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там – на землі, як тут – у заводі».

      …У вальцювальному цеху кипіло штавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб'язким сміхом.

      «Попутчик… так…»

      Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина… Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнішнє повітря.

      Остапові м'язи залізні, спругові. Він крикнув:

      – Е-ех!

      Стукнув[49] по землі жердиною і ще:

      – Подавай! Подавай!

      Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.

      І була біла курява, а в ній казковий велетень – Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув:

      – Держи!

      Раптом полилась біла маса, і бурухнувся нагартований опецьок.

      – Гата!

СКАЧАТЬ