Роман про людське призначення. Емма Андієвська

Чтение книги онлайн.

      – Нічого він не наздоганяє. Ти просто користуєшся нагодою, аби висмикнутися з кола.

      – Ти надто впертий і нетерплячий.

      – Послухай, як він репетує? Ну?

      – Ну то й що?

      – Як що? Кінець. Як довго я ходитиму в янголах-охоронцях?

      – Можеш літати.

      – Відкриття.

      – Ну чого ти врешті-решт юшишся?

      – Це означає кінець.

      – Це так само означає початок.

      – З призначенням?

      – Той, хто за остаточне, завжди програє.

      – Алеж слухай! Відкрий вуха й слухай. Ну?

      – Іване Дмитровичу! Пане Безручко!

      Безручко загальмував дитячий візок, у якому між алюмінієвою виваркою з прилютованою покришкою чи, може, й барабаном, стосом полинялих ілюстрованих журналів та двома пляшками непрозорої рідини сиділа біла гуска, похитуючи абрикосовою шиєю, – протер скельця у дротяній оправі й глянув на Федора.

      – Я вас кличу вже другу вулицю!

      – Доброго вечора.

      – Так, певне. Доброго вечора. Даруйте, я ще зовсім захекався, женучи за вами. Ви з новим надбанням. І візок, і гуска!

      – Юнона, – поправив Федора Безручко.

      – А, я пригадую. Минулого разу ви були в розпачі, де дістати рожевого флямінґа, щоб перевірити винахід, а тут, на пихо, навіть у звіринці – самі білі, бо їх не годують морквою, – і тому в Юнони – абрикосова шия?

      – Ні, це після вибуху. Ніжка від стільця, борода й половина щоки молодика, який надто квапився переставити мене туди, де ми однак усі будемо, розматеріялізувалися на її шиї.

      – То ви остаточно досягли мети?

      – Як вам сказати. Воно виявилося дещо складніше, ніж я припускав. Але я на правильному шляху.

      – Після останньої зустрічі я багато думав про ваб, та ви – як у воду. Минулого тижня я цілу добу швендяв містом, – знову напало безсоння, тепер саме повня, і на ногах її легше переносити, – я зазирав до всіх парків і скверів, сподіваючися вас побачити. Якщо у вас нема інших плянів, то чи не погодилися б ви бодай на одну ніч до мене? З усім майном, очевидно. Я вам не заважатиму, а Юноні…

      – Вона чиста, – заспокоїв Безручко, перехопивши погляд Федора, який з деяким сумнівом глипнув на добре вгодованого птаха, бо йому здалося, ніби гуска підморгнула йому, а тоді, саме як Безручко нахилився, щоб підтягти міцніше мотузку, якою була прив’язана підошва до лівого черевика, а Федір подумав, що треба себе дещицю й контролювати, аби не чітко усвідомлені здогади, які паразитували в мозку, не накладалися на зовнішній перебіг баченого, деформуючи дійсний стан речей, – висолопила йому товстий, не гусячий, а явно людський червоний язик з малим укусом на боці, точнісінько такий, як ще вчора у ванні це відобразило вицвіле, запотіле дзеркало, коли Федір вирішив пересвідчитися, чи на місці пошкоджених клітин (адже саме з того боку він завжди прикушував язика) не росте, бува, пістрякова пухлина.

      – У мене тепер нове помешкання, – змусив себе зосередитися Федір, – отут одразу за рогом. Тобто, воно не нове, а досить таки старе й абияк уряджене, але тут принаймні ніхто не заглядає мені через плече. Ну і дешевше, бо я останнім часом рідше дістаю замовлення.

      – Тоді ви хотіли повертатися до Перу? Там усе ще будівельникам добре платять?

      – Так. Тільки я передумав.

      – Ми вже десь із рік не бачилися?

      – Трохи менше. Від Великодня. Дозвольте вам допомогти? Подвір’я замикають, і тут безліч закутків, бож будинок старий. Справді, повно ніш, де можна залишити все майно, і до ранку ніхто не рушить.

      – Візок нехай. Тільки з Юноною і скринею я не розлучаюся.

      Федір пильніше зупинив погляд на візку, шукаючи поруч виварки, пляшок і журналів знану йому Безручкову фанерну скриню, на якій волоцюги-жартуни, у товаристві яких деякий час біля п’єдесталю цементної купальниці недалеко від Ізару ночував Безручко, після наглої смерти дружини й сина призвичаюючися до життя бездомника, зобразили двох тілистих охрових наяд з орхідеєю-водограєм на грудях, що кожного разу бив Федора в саме серце, оприсутнюючи на всю пам’ять того зовсім іншого, усміхненого й випещеного Безручка так, як він невдовзі після повороту з Америки (де, як злісно подейкували покривджені долею невдахи, на відміну від інших гарувальників, за порівняно недовгий час збив мало не мільйонні статки, аби, замість продовжувати карколомну кар’єру, – з мамутової столиці, на яку побожно скеровували погляди всі скоробагатьки, назавжди повернутися до загумінкової Европи, купивши на околиці Мюнхену віллу, й не спокійно доживати віку, а заходитися піклуватися СКАЧАТЬ