Камінь посеред саду. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

      Чому в мені й досі живе надія? Ще живе, немов чахле деревце в посуху, яке забувають і забувають полити, наче ставлять жорстокий експеримент – виживе воно все-таки чи ні?..

      Я раптом ще раз пригадав чоловіка, який сказав, що він мій брат. Хто він? Може, його підіслала Магда? Але навіщо? Чи ця зустріч мені приснилася, примарилася серед ночі?

      «Схоже на те», – втішив я себе. І виразно побачив машину, що зупиняється, а в ній – чоловіка, як дві краплі води схожого на мене. Може, трохи мужнішого, міцнішого на вигляд.

      – Ви Андрій Платонович?

      Це запитання наздогнало мене вже біля самісіньких дверей під’їзду.

      Я озирнувся і побачив поруч стрункого довгоногого хлопця у джинсах і картатій сорочці. Він підходив до мене, приязно посміхаючись. Навіть не те, щоб особливо приязно, а вибачливо і співчутливо водночас. Ледь видовжене, по-особливому вродливе його обличчя світилося чимось наче загадковим, чи що, хоч таке визначення більше підходить жінкам. Але що поробиш, коли воно так і було, чи, принаймні, мені так здалося.

      – Я Андрій Платонович.

      Хлопець мовчав і дивився собі під ноги. Я чув зовсім поруч його посапування. Воно ставало все частішим. Наче він біг на довгу дистанцію і вже пробіг частину шляху. Але коли я знову поглянув на нього, його погляд аж ніяк не змінився, і це мене, не знати чому, роздратувало. Я мовби передчував, що трапиться далі…

      – Ходімо, – сказав я, щоб погасити роздратування.

      – Дякую, – хлопець явно зніяковів. – Я, власне, на хвилину, лише заберу деякі речі…

      – Речі? – витріщився я на нього.

      – Так, адже я, власне, прийшов за речами Магдалени Григорівни.

      – Магдалени… Григорівни?

      – Так.

      Тут я згадав, що Магдочку справді звати Магдалена, принаймні так було написано у неї в паспорті.

      Магдалена… Та ще й Григорівна. І цей тип…

      «Ого-го, – подумав я. – Авжеж, тобі тільки це й лишається, шановний».

      – Ходімо, – я вимовив це якомога спокійніше.

      Ми зайшли до під’їзду. Грюкнули двері за спиною. Ми підіймалися сходинка за сходинкою, я чув за спиною дихання цього юного нахаби і не міг позбутися безглуздого враження, наче ми опускаємось. Підіймаємось і воднораз опускаємось. І я віднині назавжди приречений чути це дихання за спиною.

      Додибавши таким чином до третього поверху, ми спинилися. Я раптом почув, як пахне глина. Не крейда, а саме глина.

      «Здається, цієї весни у нас білили під’їзд, – подумав я, – здається, білили, було це у травні, скоріше у квітні, тоді ще тільки починало теплішати, але що з того?..»

      Я не зміг ухопитися за кінчик думки, що несподівано зникла, так само несподівано, як і з’явилася.

      Мені раптом захотілося, щоб хтось вийшов із котроїсь квартири, заговорив до мене, я відповів би і знайшов би багато слів, авжеж, багато, стільки, що вистачило б на нас двох. Я знайшов СКАЧАТЬ