Сердечна терапія. Міла Іванцова

Чтение книги онлайн.

      Яна зареєструвалася в соціальній мережі під чужим іменем, щоб мати змогу блукати там невпізнаною, і почала розбиратися, як там усе влаштовано. Їй чомусь захотілося подивитися на чоловіка Антоніни, а ще − з а зирну ти у вічі юної Соні, котра тепер існувала під псевдонімом «кривонога тумбочка». Яна не знала навіщо, але все ж хотіла візуалізувати дійових осіб цієї історії. З цікавості через кнопку «пошук» знайшла також своїх давніх знайомих зі школи й інституту. Пороздивлялася їхні фотографії, сміливо мандрувала чужими сторінками під вигаданим іменем, не залишаючи власних слідів. Була спокуса пошукати колишнього чоловіка, зазирну ти за фіранку його сьогодення − чи щасливий? Але втрималася. Замало було у неї сил після боротьби з хворобою, щоб мобілізувати їх усі на розглядини хірургічно видаленої частини колишнього життя.

      Розібравшись зі структурою сайту, Яна блукала сторінками знайомих людей, зі щемом розглядала викладені там чорно-білі світлини дитячих років, де всі були ще такими юними, де було стільки спільного. Натомість кольорові світлини за кермом крутої автівки, або з Єгипту, Туреччини, Франції, Ізраїлю біля буйних квітів та відомих пам’ятників викликали посмішку, мов неприхована реклама чиїхось статків та можливостей: «Знай наших!» Але дехто намагався вразити ще вагомішим: «Наш будинок під Манчестером», «Ми з коханим на Мальдивах», «Наше ранчо», «Я в готелі мого чоловіка», «Ми з чоловіком в ресторані на іподромі у Kempton Park», − вигукували своїм колишнім однокласникам та землякам дівчата, що вдало влаштувалися «там», махали лапкою і відсилали ностальгійні цілуночки людям із колишнього життя.

      За цим заняттям час пролетів непомітно, лише близько опівночі Яна згадала, чого, власне, хотіла від того сайту. Але раптом вона усвідомила, що не знає прізвища Антоніниного чоловіка, а без цього ніякого пошуку бути не може. Проте мусила ж бути якась зачіпка, щось таке крутилося в голові після довгої емоційної розповіді Антоніни. Яна заплющила очі, поклала на них обидві долоні, притисла і завмерла. Монолог жінки наче прокручувався в голові на великій швидкості, її силует, жестикулюючи, рухався кабінетом. І враз Яна сказала собі: «Стоп!» − і розплющила очі.

      – Ось воно! Соня! Соня Тютюнникова! Львів! − зраділа вона і швидко надрукувала ці дані в порожньому рядку пошуку на сайті, вказавши вік між 52 та 56 роками.

      Відповідь не забарилася. Варіантів не було − тільки вона одна, у шкільній формі радянських часів, у білому фартушку. Юна дівчина з круглими щічками, тугими косами та неслухняними кучерями навколо обличчя грайливо всміхалася з чорно-білої фотокартки. Пізніших світлин і досі не було викладено. На якусь мить Яна зі щемом у грудях відчула те (чи малу долю того), що мала б почувати Антоніна, роздивляючись це обличчя. Здивувавшись своїй реакції, вона тріпнула головою, відганяючи чужі переживання. Побачила на сторінці юної спокусниці кнопку «Друзі», під якою здивовано знайшла не довгий список колишніх прихильників, а лише одного. Ігор Соломатін, СКАЧАТЬ