Санаторійна зона. Микола Хвильовий

Чтение книги онлайн.

      Упали вії. Дихати важко.

      Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорні літери, але мислі її були далеко і від книжок, і від кімнати.

      Згадувала перше знайомство з Вадимом і постійну майже мовчазну боротьбу з ним.

      І думала: віра чи певність? Потім уявила —

      – мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках й знову мчаться. Вадим каже: «поезія». Припустім… Але, може, дороги не мчаться? Марія думала ще про глухі заулки нашої республіки, де увечері молодь співає «Інтернаціонал», а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи.

      На однім стовпі написано:

      Підеш направо – загризе вовк.

      Підеш наліво – уб’єшся в ярку.

      Це правда. Це дійсність. Принаймні для неї.

      …А от знову глухі заулки нашої республіки. І стоїть Вадим. І Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тоді відкіля ця певність? А може, це віра?

      Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовні, а збоку доріг плентаються навантажені. І ясно дивляться навантажені. Відкіля ця ясність?

      І туманіють глухі заулки нашої республіки.

      …Раптом вітер стих…

      На вулиці стояла порожнеча. На баню церкви злітались галки, тисячі галок. Кричали, падали, злітались.

      Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.

      – Чи – чи!

      – Кра! Кра!

      У станицю заглядали хмари.

      З Зараївського хутора йшли.

      Раптом Вадим розплющив очі й покликав Марію. Говорив розірвано, давився словами:

      – …Це – перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Маріє, на нашу сучасність… з XXV віку… Пам’ятаєш: Домбровський, Россель, Делеклюз…

      …Пауза.

      Потім додав ще:

      – Християни мають своє Євангеліє. І ми… Так, Маріє… Я знаю… чого ти не була… моя…

      І знову впали вії.

      Марія мовчала. Схилилась на коліна біля кроваті й теж була чорна.

      …А за вікном стояла порожнеча, і на баню церкви злітались галки:

      – Чи – чи!

      – Кра! Кра!

      Біля етажерки лежала сосна – поруділа, а гірські трави зів’яли. Все-таки пахло сосною.

      Коли стемніло, запалила свічку.

      Розтаборилась півтемрява.

      Теж зів’яла.

      Марія пішла до етажерки й знову машинально перебирала книги.

      Постукав тихенько Гофман.

      Спитав пошепки:

      – Ну, що, як?

      Марія безглуздо подивилась на нього і, не відповівши, зачинила двері.

      А за вікном по станиці урочисто брів на схід синій листопад і зникав у невідомих пісках у Закаспії.

      Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Іноді кашляв і вихаркував шматки крові, які безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напівтемній кімнаті оддавала багрянцем.

      Стіни дивились сіро й похмуро.

СКАЧАТЬ