Санаторійна зона. Микола Хвильовий

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ задумалась. І Вадим задумався. Збоку гарцював у бурці Зиммель. Марія дивилась на гори.

      А потім сказала:

      – Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.

      – І я не люблю.

      Вона:

      – Це символ всефедеративного міщанства.

      – Так.

      Вадим часто кашляв. Марія з болем дивилась на нього.

      Бігли дороги – чорні, степові. Маячило кволе сонце.

      …Під’їхав Зиммель і несподівано заговорив:

– Ех, товариші! Все-таки люблю вільну волю. Я, знаєте, родився на Кавказі – може, тому люблю. Мій батько – кубанець, а мати – грузинка. А в нас тут усе вільне. От слухайте: лезгін, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вільно звучить усе це? Це мешканці глибокої буйної Колхіди.[19] А Шаміль?[20] Яке буйство в цім слові!

      Вадим сухо сказав:

      – Кажіть далі: чеченці, кабардинці. А про Шаміля можна сказати, що він царський пайок одержував. А взагалі – скучно. Ви трішки відстали від життя.

      Зиммель, ображений, від’їхав.

      Марія – іронія. Кинула:

      – Ну, от тобі. Теж жертва романтики. Він же комерсант, п’яниця й картьожник.

      Вадим:

      – Просто – не та романтика.

      Гірський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:

      – А що ж оспівувати? Всяку сволоч… тільки тому, що вона зветься комуністами?

      – Не знаю, а на це хворієш і ти – на романтику.

      – Не думаю!

      …А потім знову мислі про роки – такі довгі гони. І нило серце, як хворий зуб.

      Вадим був надто чорний.

      І дороги бігли – чорні, степові.

      Туманів Ельбрус.

      Було холодно й прозоро.

      На сході летіла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхіду – поставили фортецю.

      Проїхали ще дві верстви.

      …І було так:

      …Вадим раптом кинув віжки й схопився за груди.

      Марія тривожно:

      – Що тобі?

      Потім побачила: Вадим вихаркував шматки крові.

      Марія зупинила коні. Під’їхав Зиммель.

      Положила Вадимову голову до себе на коліна й запитувала:

      – Що з тобою, Вадиме?

      Серед степу стояли коні й куделили вухами.

      Зиммель зліз із свого жеребця й прив’язав його до тачанки.

      Схвильовано сказала Зиммелеві:

      – Повертайте додому… скоріше.

      Тепер побігли дороги на схід.

      Чорні, степові.

      Марія згадала: «доживає останні дні». Гірський чингал знову впав на серце лезом.

      Вадим заплющив очі й важко дихав. Бліде лице зовсім йому почорніло.

      В зелених білках Марії промайнув жах. Вона стиснула Вадимові голову й тривожно дивилась на захід, де була станиця.

      Тачанка відходила на захід.

      – Вадиме, що з тобою?

      Вадим сказав ледве чутно:

      – Нічого… СКАЧАТЬ