.

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ плечі, а тепер будуть викручувати руки.

      Зиммель:

      – Почекайте, товаришко!

      Ще усміхнулась:

      – Ну, що ви… то я так… жартую…

      З вікна бачили гори й сиві верхів’я Ельбрусу. Верхів’я знову бігли в тумани.

      Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень. Думалось, що й пісні теж зникають у Закаспії, бо й пісні були солоні й забуті, мов мільйони літ.

      Пісні були веселі й сумні – радянські.

      Сосна, що привіз її Зиммель, лежала на книгах, а одну вітку Марія держала у руці.

      Зиммель говорив про своїх козаків, що їх знайдено біля Шкурівської станиці в колодязі.

      Гофман суворо відрубав:

      – Ви мовчали б краще.

      Знизав плечима Зиммель:

      – Я думаю, що можу розпоряджатися своїми людьми?

      Вмішалася Марія й лукаво наводила балачку на питання про норми комуністичної етики.

      Зиммель розійшовся й уперто доводив:

      1) не можна зрівняти матеріальне становище всіх комуністів;

      2) норми полової моралі й Коллонтай не найти;

      3) поняття про мораль дуже «относительне».

      Нарешті він сказав:

      – Кожний комуніст мусить бути купцем. Це слова Леніна. А скажіть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш – не продаси, от його мораль і етика. Дурнем буде той комуніст, що має, припустім, гроші й не дає їх на проценти.

      Марія:

      – Звідси?

      – Що ж звідси? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.

      Гофман почервонів:

      – Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партії.

      І раптом закричав на Зиммеля:

      – Геть звідси… мальчишка!..

      Зиммель зблід і відступив на два кроки.

      – Чого це ви… Бог з вами! Хіба це моя думка? Я в центрі чув. Це відповідальний робітник висловився. На партзібранні.

      Гофман одразу ж одійшов:

      – Ну, от… відповідальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комівояжер говорив, комерсантик.

      І сів на ліжко.

      Марія усміхалась.

      Зиммель свиснув демонстративно.

      – Робоча опозиція…

      Ще раз звякнув шпорами й вийшов.

      Марія дивилась у вікно й думала про всефедеративне міщанство, про Вадима і м’яла в руках вітку сосни. Вона думала, що міщанство йде, проходить, коли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятості й певності в казковість майбутніх годин.

      У вестибюлі чітко й агітаційно кричав хтось:

      – Ми не раби!

      А другий голос дзвінко одкликався:

      – Рабами не будемо!

      Ще думала Марія про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя, що під стягом вічності пройшла з гарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки.

      Гофман СКАЧАТЬ