Санаторійна зона. Микола Хвильовий

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ це було на Кавказі, на північнім, недалеко узгір’їв.

      А вдень бачили сиві верхів’я Ельбрусу. Іноді верхів’я бігли в тумани.

      Огнище вмирало. Мовчали.

      Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:

      – Так, Маріє, і я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучасність з XXV віку, коли наша сучасність сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти от не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?

      Вадим ледве договорив і схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.

      Марія підвелась і похмуро кинула:

      – Ходім!

      Марія погасила останню головню – і огнище вмерло.

      Коли проходили біля вікна, постукали.

      – Товаришу Гофмане, годі вже, лягайте спати.

      Гірські трави й сосну забрали з собою в кімнату. Знову важко було розібрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.

      …А може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.

      Проте солоні вітри джигітували в Закаспії й зникали в невідомих пісках.

      …Мабуть, сосна, бо тільки сосна має забутий запах.

      Марія прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість.

      Потім вона читала брошуру Леніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…

      Їй було боляче.

      …Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвіт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останні дні».

      В штабі стояла ніч.

      II

      По республіці також урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горіло бажання на тисячі гін.

      З півночі по глухих нетрях республіки продирався рожевий лосунь.

      Марія пішла в школу.

      …Сотня. Напруженість.

      …А може, то підводилось мудре сонце в Закаспії?

      – Ми не ра-би!

      Клас гудів грубо, незграбно.

      Пахло ріллею, ґрунтом.

      Це було найвище таїнство, бо люди темні, неясні, як туман, виходили звідси з радістю криничної прозорої води.

      В цім була правда тисячоліть, яку пізнали тільки ми, сучасники.

      …В обід прийшов до Марії Гофман – гладкий, ласкавий, суворий – паровик на парах, тиха мудрість.

      Обідав з Марією, їв, як і завжди, мало.

      Марія вдень була струнка, пружиста, гірської породи, а в білках стояла зелена вода.

      Вона (Марія) дочка південної Кубані.

      Сказав Гофман:

      – А Зиммель знову накапостив.

      Марія:

      – Що там таке?

      – Як же: послав червоноармійців по карти (знаєте, женщини, карти та інше), а їх біля Шкурівської станиці в колодязь укинуто. Сьогодні на підводах привезено.

СКАЧАТЬ