Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ потягнувся рукою до установки дистанційного керування та натиснув велику, розміром із кришечку від пивної пляшки, зелену кнопку. Однак на моніторі нічого не сталося. Ще раз натиснув. Вилаявся.

      – Гайда підіймати! – скомандував він іншим, вставши з-за столу.

      Густий сніг нового дня, що валив із неба, трохи відступив від дверей, які розчахнулися.

      – Ого, як мете! – вирвалося в одного з тих, хто вийшов на поріг.

      Скрипнули східці під ногами. Троє прикордонників і старий наблизилися до шлагбауму. Старший за чином нахилився до шлагбаумної тумби, відчинив дверцята механічного блоку. Розблокувавши механізм, покликав колег, і вони втрьох вручну підняли довгу смугасту стрілу.

      – Дякую! – сказав їм старий і пішов по більше не перекритій шлагбаумом дорозі.

      – У вас хоч паспорт є? – гукнув його один із прикордонників.

      – Є, – озирнувся той на ходу, – звичайно є!

      – А звати вас як?

      – Кукутіс! – відповів старий.

      – Це ім’я чи прізвище?

      – І те й інше! – гукнув Кукутіс і перейшов межу видимості. Простір від шлагбаума, що збільшувався з кожним його кроком, і далі заметіль заповнювала живим снігом.

      Прикордонники квапливо повернулися в службовий будиночок, позбавлений майбутнього.

      – Занотуй, – скомандував старший прикордонник своєму колезі. – Першим без пред’явлення документів кордон перейшов Кукутіс Кукутіс! І як йому тільки живеться з таким ім’ям?!

      Колега, всміхнувшись, кивнув, і погляд його швидко знайшов ручку, що лежала на підвіконні.

      – Паспорт! – глузливо шепотів сам собі старий Кукутіс, хвацько закидаючи вперед при кожному другому кроці свою негнучку праву ногу. – У мене їх шість штук, цих паспортів! І всі вони – мої!!!

      Розділ 4. Вільнюс

      Кав’ярня на Німецькій явно нудьгувала за відвідувачами. Тільки Барбора та парочка літніх туристів, котрі сіли за столик біля вікна, щоб випити кави і дивитися на таке неспішне зимове життя. І більше нікого!

      Барбора з цікавістю спостерігала за жіночкою, з рум’яного обличчя якої вік уже давно стер молодість. Її синя дублянка і «дута» чорна куртка її супутника, чоловіка з молодечою спортивною фігурою й утомленими очима, висіли поруч на одноногому дерев’яному вішаку. Жінка пила каву в рукавичках, у синіх шкіряних рукавичках, явно куплених під колір дублянки. Горнятко з кавою вона тримала як піалу, в долонях, складених човником. Тримала в повітрі перед обличчям. Немов для того, щоб насолоджуватися ароматом кави.

      А по Німецькій вулиці проїжджали машини, проходили люди.

      – Даруй, Барбі, спізнився! – Чоловік років сорока повісив на спинку сусіднього крісла шкіряну куртку і сам опустився поруч. – Я звик, що ти запізнюєшся! Гадав, що все одно прийду першим!..

      – Уже не прийдеш, Борисе, – обернулася до нього Барбора, відвернувшись від дами в синіх рукавичках та її супутника.

      – А що, СКАЧАТЬ