Розколоте небо. Светлана Талан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ невгамовної пташки десь у гущавині калинового куща. Кобзар защипнув нігтями струни, й ожили вони звуком.

      – В городі Мерефі жила вдова,

      Старенька вдова,

      Сірчиха-Іваниха.

      Сім літ не бачила вона Івана,

      А біля себе мала двох синів —

      Сірченка Петра та Романа.

      Полилася пісня з вуст виконавця, а бандура[1] як жива у його руках. Великий, вказівний та середній пальці бандуриста защипували струни, а слухачів так полонила музика, аж їм здавалося: то зачеплені струни душі. І вже плаче душа разом із вдовою, сини якої поїхали шукати рідного батька та й загинули. А голос бандуриста сильний, ніби й років на нього немає. А коли дійшов до слів про те, як плакала вдова, до землі припадаючи, хтось із жінок тихенько заскиглив, та на неї одразу шикнули: «Тихо ти!»

      – Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:

      Первая печаль, що я сім год пробувала,

      Сірка Івана в очі не видала;

      Другая печаль – що Сірченка Петра на світі живого немає;

      Третя печаль – що Сірченко Роман умирає, —

      закінчив кобзар.

      Струни протяжно дзенькнули, ніби розсіваючи серед натовпу печаль вдови. Жінки вже не стримували сліз – схлипували та витирали сльози кінчиками хустин. І вміє ж цей Данило розтривожити душу!

      – Бандура в тебе, Данило, як жива, – сказала жіночка поважного віку. Вона вже не плакала, та сльози ще котилися по зораному зморшками обличчю.

      – А й справді, – додав вусань, який сидів на колоді. – Забрів якось до нашого села один кобзар, хотів порадувати піснями. І роботи було повно, а ми, дурні, повелися, кинули все, прийшли послухати. А він бринькає на ній, ніби дражнить тебе, нема ні пісні, ані музики. Тож прогнали ми його втришия, сказали, щоб більше сюди не потикався.

      – Так! Так! Було таке! – зашуміли люди.

      – Тоді ми зрозуміли, що краще нашого Данила ніхто не заграє, – продовжив чоловік.

      Старий кобзар ледь помітно усміхнувся собі у вуса. Його частенько у різних селах називають своїм, хоча він нетутешній, із Полтавщини, та навряд чи комусь було цікаво те знати.

      – То був не справжній кобзар, – сказав старий. – Зараз їх розвелося, як бліх у собаки.

      – А в тебе інструмент замовлений, чи як? – спитав хтось насмішкувато.

      – Кобза не замовлена, а пройшла ритуал освячення.

      – Як то?

      – Люди добрі, чи знаєте ви, що бандура – єдиний інструмент, який проходить освячення? – запитав бандурист і торкнувся пальцями голосника, вирізаного посередині деки у вигляді квітки з шістьма пелюстками.

      – Зроблена з гарної деревини, то й звучить добре, – сказав молодий хлопець. На нього одразу ж невдоволено зиркнули старші чоловіки: молоко на губах не обсохло, а він тут патякає.

      – Так, – погодився Данило, – деревина та робота майстра теж має значення. СКАЧАТЬ