Розколоте небо. Светлана Талан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ поки її не закрили, попросити відпущення гріхів та дістати благословення. А щоб доля не вибила стрижень, який його тримає на цьому світі, треба прислухатися до поради кобзаря. Його опора – своя земля. І потрібно зробити все можливе, щоб комуняки не вибили ту опору з-під ніг.

      Чоловік так задумався, що мало не минув хату Гордія. У вікнах світилося. «Напевно, ще вечеряють», – подумав Павло Серафимович, прочиняючи двері.

      Подружжю пощастило. Вони застали у Гордія ще одного брата – Федора. Павло Серафимович віддав племінникам гостинці, які привіз із міста. За мить діти вже сиділи на печі, облизуючи з усіх боків цукрові «півники». Дружина Гордія Катерина, привітна повнолиця жіночка, запросила до столу, але Павло Серафимович відмовився, пославшись на невідкладну важливу чоловічу розмову. Він розповів братам про пораду Данила.

      – Мені нема на кого відписати землю, – сказав Гордій. – Діти ще малі, а сусіди не ті люди. Вони виросли у заздрощах, тож коли почули про колгоспи та про те, що будуть землю відбирати, ходять, потираючи руки. Як тільки вийду надвір, то зустрічаю їхні посмішки, ледь стримуються, щоб не кинути мені шпильку. Маємо три коня та три корови у своєму господарстві. То невже відберуть?

      – Може, все-таки продаси одну корову та коня? – обережно запитав Павло Серафимович. – Гроші можна сховати, а як все утрясеться, то знову купити.

      – Я подумаю, – відказав брат.

      – Ми з Оксаною не маємо дітей, – вступив у розмову Федір, – але спробую поговорити з кумом Костею Цимбалюком. Ми разом із ним хрестили Гордієвих дітей, він має невеликий наділ, бо ще не встиг придбати землі. Мені здається, що Костя погодиться, якщо, звичайно, не злякається. Маю п’ять коней… Шкода мені їх продавати, добрі коні, вгодовані, сильні. Навіть не знаю, що робити. Напевне знаю одне: мені втрачати нічого, тому я своє так просто нікому не віддам. Хай мене спочатку вб’ють, а потім забирають.

      – Навіщо ти так, брате? – промовив Павло Серафимович. – Ми, Чорножукови, сильні та живучі. Тож будемо й надалі жити! Чи не так?

      Брати ще трохи поговорили, й Павло Серафимович з дружиною пішли до Ольги.

      На подив подружжя, у хаті старшої доньки не було чути звичного дитячого галасу. Ольга, бліда, як щойно побілена стіна, лежала на ліжку. Її чоловік стривожено та якось розгублено привітався й одразу ж сів на стілець. Біля Ольги сиділа Улянида. Вона навіть голови не повернула у бік гостей. Це не здивувало Павла Серафимовича та його дружину: вони знали чудакуватість сільської знахарки. Але те, що Улянида сидить біля доньки, змусило їх стривожитися.

      – Що трапилося? – мати швидко, не роздягаючись, підійшла до доньки і лише тоді побачила, що у тієї вже немає великого живота.

      Ольга стомленими сумними очима подивилася на матір.

      – Я втратила дитину, – тихо мовила жінка.

      – Як то? Тобі вже час народжувати.

      – Понесла її нечиста на горище, – встряв у розмову Іван. – А там драбина стара, не СКАЧАТЬ