Розколоте небо. Светлана Талан

Чтение книги онлайн.

      – Чи пошле? – задумливо промовив Павло Серафимович. – Чекав на тебе, Данило, давно чекав.

      – І що ти хотів почути?

      – Турбує мене ця колективізація.

      – Не тебе, чоловіче, одного, – мовив старий. – Усюди щось коїться незрозуміле та лихе.

      – Розкажи мені, чи йдуть люди в колгоспи? – поцікавився чоловік.

      – Йдуть ті, кому втрачати нічого. Якщо все життя прожив з голим задом, то яка йому різниця, де далі бути? Чи не однаково, де ним світити? І що такому втрачати? Якщо нема хати, то й пожежі нема чого боятися. Чи не правду я кажу?

      – Так, – погодився чоловік, – ти завжди матінку-правду кажеш, тому й хочу тебе послухати.

      – Якщо бідняцька родина мала невеликий наділ землі та одну корову, то що їй втрачати? У таких нема чого забирати, бо все одно невеликі наділи для власного господарства лишають. Ось такі селяни й пишуться до комуни. А найбільше потерпають ті господарі, хто надбав собі і землі, і худоби, і реманенту. Залякують їх: хто не піде до колгоспу добровільно, відберемо все силою.

      – І відбирають?

      – Чув, що вже є такі випадки. Був хазяїн свого наділу, став куркуль, ворог радянської влади. А який з тої людини ворог? Ось ти маєш статок, а не задрав носа так, що й кочергою не дістанеш, не відвернувся ні від церкви, ні від Бога, ні від людей. Що ти поганого зробив радянській владі? – вже тихіше мовив кобзар. – Податки сплатив? Сплатив! Щось украв? Ні! Когось зобидив, поганим словом обізвав? Теж ні. Міг би мене, старого сліпця, не пустити погрітися? Так, але ж ти завжди був до людей повернутий обличчям, а не спиною. Який з тебе ворог?

      Нічого на це не відповів Павло Серафимович, лише ще більше насупив брови. Старий мандрівник мав рацію та на словах виклав усі його думки.

      – Так того мало, що комуністи проголошують їх куркулями, розгортають цілу війну проти роботящих людей, так ще й середняків, які не пишуться в комуну, підкуркульниками нарекли.

      – І вони теж вороги?

      – І вони також! Зовсім недавно люди заздрили справжнім господарям, потайки мріючи розбагатіти, мати гарні наділи, багато худоби. А тепер що? Багаті заздрять бідним, бо тих ніхто не чіпає. Тож виходить, що працьовитість уже не в пошані? Краще бути ледачим та бідним, ніж господарем? Я ось вік прожив, усього по світу наслухався, але щоб злидні були у пошані? Ні, такого ще не було, – розмірковував старий. – А тепер усім заправляють комуністи та комсомольці. А кого туди приймають? Ні, не справжніх хазяїв, а найбідніших. Чи це правильно? Один Бог знає, а я лише його створіння.

      Старий замовк. Павло Серафимович сидів проти нього за столом, поклавши на коліна великі натруджені руки.

      – Тож тепер я маю стидатися свого статку? – з легкою іронією в голосі спитав він.

      – Можливо, не соромитися, але й не показувати, що маєш статки, – майже пошепки сказав Данило.

      – Поля в комору не сховаєш.

      – Згоден, СКАЧАТЬ