Розколоте небо. Светлана Талан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Він мій син – цим усе сказано, – відповів Павло Серафимович. – Надю, – звернувся він до дружини, що вже повернулася, – а принеси-но нам пляшечку горілки! Не пияки ми, але потрошку можна! Так, брати мої?

      Розмови за столом пожвавішали, коли чоловіки хильнули по маленькій. Вони похрумтіли солоними огірочками, які Варя принесла з погреба, пожували солоного сала з проріззю – внесла мати.

      – Будемо чекати, – підвів риску в розмові Гордій. – А там або пан, або собака здохне. Чули таку оповідку?

      – Розкажи, то почуємо, – повеселілим голосом мовив Федір.

      – В одного єврея було багато дітей, тож коли не стало чого їсти, дружина посилає його до пана взяти грошей у борг, – почав Гордій, витерши губи полотняним рушником. – Пан подумав і каже: «Дам я тобі грошей, навіть повертати борг не потрібно буде, якщо за рік навчиш мого собаку по-людськи розмовляти». Подумав єврей і відказує: «Мені треба з дружиною порадитися». Прийшов додому сумний, так і так каже. А дружина йому: «Іди бери гроші й не роздумуй». Він їй: «А що буде за рік?» – «Дурний! За рік або пан, або собака здохне!»

      Ще довго у вікні хати Павла Чорножукова світилося. Усім, хто там зібрався, здавалося, що вихід знайдеться, а лихо обійде стороною…

      Частина третя

      Павутина

      Розділ 9

      Дивна річ пам’ять: хочеться думати про майбутнє, а вона не відпускає з минулого. Так чіпко за нього тримається, що прийдешнє не може набути чітких обрисів, все у ньому розпливчате, ніби в тумані. Часом вона відновлює те, що відбувалося десятки років тому, і, здавалося, вже забуте, розчинене у сьогоденні, як цукор в окропі. Проте чомусь минуле дедалі частіше спливало в думках Павла Серафимовича мимо його волі, виринало здалеку, з глибин пам’яті.

      Після 1917 року, коли отримали ще один бажаний шмат землі, відчули себе справжніми хазяями. З якою ж любов’ю вони орали й засівали вже свою землю, доглядали, пестили її, як дитину! Працювали до кривавих мозолів на руках, недосипали, але худоба була завжди доглянута, сита, а земля оброблена. Чепурні хати в селі в усіх були побілені, майже в кожного хлів, клуня, корова, коні, свині, птиця, садиби огороджені в кого тинами, а в кого й дерев’яним парканом. Особлива радість, якесь душевне піднесення наставало восени, коли достигав урожай. З ранку до вечора возили з полів снопи пшениці, ячменю, гороху. А коли снопи були звезені, починалася молотьба. З кожного двору долинали ритмічні удари, у когось у два ціпи, в іншого – поодинокі, бо молотив без напарника. І ці звуки були кращі за будь-яку музику, бо кожен удар ціпа сповіщав про те, що в родині буде хліб. Працювали цілий тиждень, а в неділю відпочивали – гріх працювати у світлий день. І тоді молодь, жінки, чоловіки, старі люди, діти – усі виходили на вулиці, збиралися або біля калини, або на майдані коло церкви. Настрій у людей був піднесений, усюди чулися пісні, молодь танцювала, гойдалася на гойдалках. Як смеркало, батьки забирали дітей і розходилися по домівках, а молодь іще залишалася гуляти. Майже до ранку в різних кінцях села лунали пісні та сміх парубків і дівчат.

СКАЧАТЬ