Справа майстра-червонодеревника. Александр Красовицкий

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Боє наполягає, що назва походить від німецького schniffen — красти.

      – Смарагди? – питально глянув на колишнього слідчого Менчиць.

      – Не знаю, що сказати, пане Менчиць, – відповів Тарас Адамович. – Хіба що смарагди пояснюють смерть Семена Нечипорука і спосіб убивства. І, звичайно, додають купу нових питань.

      Міра дістала віддрукований аркуш із машинки, поклала його на стіл і, перевівши погляд із Менчиця на колишнього слідчого, запитала:

      – Яких саме?

      Колишній слідчий відповів не відразу, погладив вус, замислився і почав перелічувати, час від часу зупиняючись та обмірковуючи сказане.

      – Чи справді Тарнавський привіз якийсь скарб – нехай і смарагди – до Києва? Чому він передав їх Нечипорукові? Чому меблі не були доставлені замовникові, а розпорошилося містом? Де сам Тарнавський? Що про скарб міг знати покійний Нечипорук? І ще з пів дюжини таких запитань. Однак… – колишній слідчий майже радісно подивився на молодих помічників, – одне можемо сказати напевно: знайдемо скарб – якщо він справді існує – знайдемо й убивць.

      Міра думала про слова слідчого по обіді в госпіталі, коли обережно загортала у шурхотливий папір звичний набір – два апельсини, плитку шоколаду, невеликий згорток із тютюном і ще кілька дрібничок – жителі міста зібрали кошти на новорічні подарунки для поранених. У цих стінах – як і у всьому місті – настрій передчуття свята. Він протримається до останньої декади січня, доки лунатиме музика на прикрашених гірляндами міських ковзанках, доки благочинні бали збиратимуть найщедріші врожаї пожертв на потреби поранених. А потім – зібгається, як вітальна листівка, що її малювали для солдатів гімназистки чи вихованці одного з дитячих будинків Києва, затреться у круговерті однакових днів у цих стінах, зблякне, як святкова ялинка, з якої обірвали більшу частину смачних прикрас.

      Міра йде коридором, тримає у руках кошик із подарунками. Обличчя тих, до кого вона приходить майже щодня, змінюються. Чиїсь рожевіють і щоразу частіше сяють усмішками, чиїсь – бліднішають і ніби стираються, є й такі, що зникають, змінюються новими. Міра запам’ятовує багатьох, хоч намагається цього не робити. Пам’ять курсистки, яка звикла слухати довгі лекції професорів, вловлювати суть і закарбовувати найважливіше – підступна. Їй нескладно запам’ятати вираз очей, лінію брів, шрам на щоці чи дивний, по-дитячому наївний усміх. І голоси. І крики. Ледь чутні стогони.

      Глибоко вдихнула перед тим, як відчинити двері до палати, торкнула рукою дверну ручку.

      – Панно Томашевич! – почула з-за спини. Голос знайомий, але нетутешній. Вона чула його раніше, хоч і не в стінах госпіталю – ні, на зимовому аеродромі, у його прозорій безмежності. А ще – у будинку старого слідчого, у кімнаті, яку зігрівав камін та аромат особливих настоянок.

      Озирнулася, без усмішки привіталася з колишнім пілотом Олександром Горенком, що хтозна-чому стояв зараз перед нею посеред коридору київського госпіталю.

      – Не думав, що зустріну вас тут.

      – Я теж, – СКАЧАТЬ