Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ пізніше під час обшуку реквізував капітан НКВД Шкрупила, про що я вже розповідав у попередній книзі спогадів… «Твори» мої були виключно антирадянські, і я потерпав: що, як червоні займуть Коломию й почнуть робити по квартирах ревізії і книжечки мої потраплять у руки енкаведистів. Хіба я міг передбачити, що енкаведисти знайдуть їх саме у Трачі?

      Батько спочатку й слухати не хотів, та потім зважив, що в коломийському реґіоні ще досить спокійно і вода в Пруті мілка, та й хлопець ще малий, непримітний, а книжки й справді треба забрати, де їх потім дістанеш (про мої твори й не здогадувався), й пустив мене. Скільки там тої дороги до Коломиї: три години туди, три назад – до обіду й вернеться.

      Брід справді був мілкий, я перебіг річку по камінцях, а на душі було чомусь тривожно. Над Карпатами клубочилися дощові хмари, щось там гуло й шипіло між небом і землею (чи то рання гроза, чи, може, гармати?) – до вечора могла прибути вода… Але не в цьому, мабуть, була причина моєї тривоги – то муляв душу взятий на себе небезпечний обов’язок… Ні-ні, я зовсім не боявся, навіть пишався довір’ям старшого брата: Євген попросив мене повернути на зворотній дорозі до Воскресінців, що під Коломиєю, і взяти в його приятеля (прізвища не пам’ятаю) не якусь там дрібницю, а старий австрійський наган з патронами, давно Євгенові обіцяний, а нині дуже потрібний – Нусько збирався йти в УПА. «Та ти не бійся, дурню, тепер якраз можна пронести: німці відступили, а совєтів ще нема, хто тебе зачепить?» – заспокоював мене Євген перед дорогою.

      Німців і мадярів у Коломиї справді не було, вони перейшли Прут по Вербізькому мосту й, підірвавши його, зупинилися на правому березі ріки. Совєтські літаки атакували ворожі позиції, рев винищувачів витискав обклеєні смужками паперу шибки у вікнах будинків; низько понад ратушею пролетів підбитий дванадцятимоторний пасажирський літак з німецькими втікачами; він горів, і за мить почувся оглушливий вибух на торговиці. Горіла теж моя ґімназія, полум’я бухало з вікон; я згадав про природничий кабінет з опудалами розмаїтих, які тільки живуть на світі, звірів і птахів – і все це піде з димом! Я проник крізь дим до кабінету, там гоготів вогонь, але я таки схопив пелікана, що стояв скраю, й вибіг з ним на вулицю; того пелікана залишив у господині на квартирі, й, забравши в рюкзак книжки і свої «твори», подався до Воскресінців.

      Нуськового приятеля дома не застав, на смерть перелякана мати сказала, що сина розшукувало ґестапо й він утік з дому. «А ось це, – показала на обгорнутий брудною шматою пакунок, що лежав на підвіконні, – мав хтось забрати. Я до того не мішаюся, з вогнем бавитеся, бахурі кляті! Може, то й для тебе…»

      Я взяв пакунок до рук, він був важкий – так, це наган і патрони! Поклав згорток у рюкзак і квапно рушив до грушівського броду.

      З Карпат насувалися чорно-сиві хмари – ті самі, які вранці клубочилися над далекими верхами й, напевне, розроджувалися там зливами, а може, й снігом; я добре знав примхи Пруту, який з мілкої річки умів СКАЧАТЬ