собою цей довгий коридор, в якому, здавалося б, немає кінця. Але цей чоловік, тобто я, йде далі. Ми обоє не знаємо сенсу нашої подорожі. Ні моя сутність, ні його оболонка. Але оця незвіданість довгого коридору все ж таки мусила мати якусь мету, і виникло якесь біле світло. Тепер бодай з’явилася мета йти на світло. Час здався вічністю, так само як думки, так само як кроки й подихи. Я не знаю, який шлях уже пройдено, але біле видиво стало ще ближче. Чоловіка в чорному, тобто його тіло, і також мою сутність охопив білий туман. Далі дорога була якась нерозбірлива, не видно, що вгорі, не видно, що внизу. Що не кажи, а люди, які пересувалися згори та знизу, надавали нам впевненості. Втратилася координація рухів. Страшно ж. Далі чоловік ішов, не відчуваючи під собою ніг. Кожен крок здавався ступанням по ваті, чи ще по чомусь м`якому. Не видно навіть, що далі перед тобою. Несло, мовби на крилах. Політ, політ, політ. Зупинка. Удар об якусь стіну. Але ні, то двері. Шукаю клямку, натискаю – не прочиняються. Тягну до себе, відчинилися. Нарешті відчулася земля під ногами. Справді, земля! До мене підходить двоє людей, вбраних у біле. Обличчя закриті каптурами. Під каптуром однієї людини була порожнеча. Така колюча та порожнеча, під тим білим каптуром заховалася густа темрява. Може, то пані Смерть? Інша особа мала обличчя. Ще й жіноче, була відкрита лише нижня частина обличчя. Підборіддя, вуста і ніс. Взяла мене за руку й повела кудись вперед. Ми пройшли кілька кроків, і перед нами було озеро. Нахилилася до мене й шепоче: «Подивися на своє відображення», сказавши це, вона відійшла на кілька кроків. Я стояла над цим озером, але відображення свого не бачила. Я чітко знала, що маю побачити там чолов’ягу в чорному, зовсім лисого. Але нічого. Я бачила відображення особи в білому, що стояла за кілька кроків позаду, бачила небо, хмари, травичку, що росла навколо цього озера, дерева, квіти. Все, тільки не себе. Я здивовано обернулася до людини в білому. Ледь посміхнувшись, вона промовила: «А тепер простягни руку й поглянь на відображення». Я простягла, і як на диво – рука відобразилась у воді. Але я дивилася на відображення руки в воді так уважно, що рука, яка відбилась у озері, почала покриватися глибокими ранами, на кількох пальцях оголилися кістки, залишилося м’ясо, хоча моя рука залишалася цілою та неушкодженою. Я глянула позаду себе, щоб чекати наступної підказки від людини в білому, але вона щезла. «Я тут», – прошепотіла вона до мене, з`явившись нізвідки. Зняла каптур, подивилася мені в очі, і тут стало зрозуміло, що то – Галька… Вона підійшла, нахилилась і почала мене цілувати. Її поцілунки були такими, ніби вона намагалася висмоктати мені душу. За кілька секунд вона почала прозорішати й перетворюватися на туман. Ставши скупченням білого диму, вона залетіла мені через ніс всередину. Чоловік почав кашляти, і я подумала, що зараз я вивільнюся з нього. Він впав, корчачись у судомах біля озера, рука, яку він простягав перед озером – стала голими кісточками з рештками червоного м’яса. Друга особа в білому, що не мала обличчя, підійшла, зареготала і, скочивши в озеро, зникла, залишивши краплі води на його одязі…
Тут я усвідомила, що Галька сниться мені не просто так. Вона повинна щось мені передати,
СКАЧАТЬ
