Шльондра. Марта Брижак

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ми вибралися до міста, говорили про все і ні про що. Мушу зауважити, що йому це вдавалося – розмови на будь-які теми, постійні жарти й компліментики. Я дала йому книжку мого улюбленого автора, прочитавши яку, кожен брав щось для себе й згодом його ставлення до протилежної статі суттєво змінювалося, якщо він правильно вловлював зміст. Я сподівалася, що й Руслан усе там правильно второпає. Книжку я подарувала з автографом автора. Ну, думаю, хай буде як навчальний посібник для донжуана-початківця. І от, коли мені було пора додому, він провів мене на зупинку й разом зі мною дочекався моєї маршрутки. На прощання я його красиво поцілувала, виплюнула жуйку й поїхала додому. Ми ще тривалий час спілкувалися по телефону, бачилися в універі на тих двох парах, а відтак розходилися по домівках. Може б ми й далі продовжили спілкуватися, якби не його натура. Раз Русланчик добряче випив і вирішив зателефонувати мені. Краще б він цього не робив.

      – Алльо! Привіт, Мартуню! Як ти там, скучила за мною, га?

      – Здоров, та ні, чого б це? – здивовано відповіла я.

      – Ну та як то… як то не скучила? Твій коханий собі трохи дав дьору і, ти, тойво, навіть не ревнуєш? – і звучав його голос настільки здивовано, що мені аж стало смішно.

      – А з чого ти взяв, що я мушу тебе ревнувати? Ні, мене це питання аж так сильно не хвилює.

      – Та-а-а-а? А як то так? Маю визнати, шо нікого тут біля мене вже нема, і я один, сумую.

      – А мені все одно, віриш? Все-од-но! – я далі тихенько пирскала сміхом, але ще трималася.

      – А знаєш що? Мені треба якусь хату. Я тако собі добре подумав, що мені дуже тре’ хату. А ти не маєш такої, ну, вільної там… часом?

      – Нащо? – питаю, бо ті його вибрики звучали дуже вже дивно.

      – Та як нашо? Але нє, знаєш, ти права. Нащо мені та хата? Виграти я тебе і в парку можу. Хіба нє?

      – Тобі ж є кого грати! – то єдине, що я в припливі злості й сміху водночас могла з себе видушити.

      Я збила виклик, позаблоковувала його номери та доступ до моєї сторінки в соцмережі. Пропущені й далі вибивалися на екрані мого телефону, він не міг дотелефонуватися, а я нічого не збиралася робити. На щастя, додуматися потелефонувати з іншого номера він так і не зміг.

      Але ми побачилися на якомусь мовному конкурсі. Я, звичайно ж, не звернула на нього уваги, вдавши, що не помітила, і він це, мабуть, зрозумів. Вирвався з лабет якоїсь дівчини, бо стояв, як завше, біля підвіконня, підбіг і каже:

      – А ти що, на мене образилася?

      – Ні, – відповідаю, – чого б це?

      – Та я не знаю, ти мене уникаєш, на дзвінки не відповідаєш, може, я чимось тебе образив?

      – Може… Знаєш, в парку зимно, а хати ти не маєш! – промовивши це, я розвернулася й пішла собі геть.

      Посміялася дорогою до кабінету, але цього він вже не побачив. Поки писала завдання, познайомилася з хлопцем на ім’я Крістіан. Трохи йому підказала, ми перемовилися СКАЧАТЬ